Добруджа, земля між водами

Мокани, вівчарі з Мерджинімя Сібіулуй і Сечеле, переходили Дунай зі стадами ще в XVIII столітті шляхами відгінного скотарства, і чимало осіли назавжди в добруджському степу. Після повернення Добруджі Румунії, 1878 року, держава наділила землею тисячі селянських родин з усіх провінцій. Вони дали краю мережу румунських сіл, а назви на кшталт Сечеле зберігають пам’ять про рідні села.

Арумуни, румуни на південь від Дунаю з Греції, Албанії та Македонії, були колонізовані в 1925–1938 роках, спочатку в Квадрилатері, потім у повітах Констанца і Тулча. Принесли давню пастушу культуру, арумунську говірку й прислів’яну трудову етику. Спільноти в Овідіу, Міхаїл Когелнічану і Палазу-Маре досі зберігають мову, хору й строї, а «армені» — серед найдіяльніших охоронців традицій Добруджі.

Турки осіли в Добруджі з входженням краю до Османської імперії наприкінці XIV століття і після 1878 року залишилися вірними громадянами Румунії. Спільнота дала краю мечеті Мангалії, Бабадага й Констанци, лазні, кав’ярню і цілу кухню: баклава, сарайліє, кава на піску. Муфтіят мусульманського культу Румунії має осідку в Констанці, а турецькі села півдня повіту зберігають свята.

Перші татари прийшли в Добруджу в XIII столітті із Золотою Ордою; велика хвиля прийшла після Кримської війни (1853–1856), коли десятки тисяч кримських татар полишили півострів, зайнятий росіянами. Меджидія народилася саме як оселя для цих утікачів. Спільнота зберігає кримськотатарську мову, свята (Курултай, Наврез) і страви: кешкек, шуберек і джигірі досі є в домах і ресторанах Добруджі.

Липовани — росіяни старого обряду (старообрядці), що відкинули реформу патріарха Нікона 1654 року і втекли від переслідувань на край імперії; у XVIII столітті осіли в Дельті та на берегах лиману Разим. Вони стали найумілішими рибалками Дунаю; їхні села — Журиловка, Сарикей, Мила 23, Периправа — пізнають за церквами з блакитними банями і чорними смоленими човнами. Від них і рибний борщ «як у Дельті», а чемпіон із веслування Іван Патзайкін, родом із Мили 23, — найвідоміший син спільноти.

Українці Добруджі — в значній частині нащадки запорозьких козаків, що сховалися в гирлах Дунаю після скасування Запорозької Січі Катериною II 1775 року. Місцеве прізвисько лишаємо лише в поясненні, не в заголовку. Козаки заснували тут «Дунайську Січ» із осередком у Дуневецу-де-Жос. Спільнота живе й нині в селах півночі Дельти — Летя, Кілія-Веке, Сфинту-Георге — і довкола Тулчі, ділячи з липованами рибальство і любов до Дельти, але не зливаючись із ними.

Греки мають 2600 років безперервності в Добруджі: колоністи з Мілета й Гераклеї заснували Істрію, Томіс, Каллатіс і Аргамум — перші міста на території Румунії. Друга хвиля прийшла в новий час, коли грецькі купці й судновласники тримали хлібну торгівлю Нижнього Дунаю: в Сулині та Констанці працювали грецькі школи, церкви й консульства. Еллінська спільнота Констанци досі зберігає церкву Метаморфосис (1868) і культурні товариства.

Вірмени прийшли в Добруджу шляхами великої східної торгівлі ще в Середньовіччі: у Бабадазі була заможна вірменська спільнота в османську добу, а в XIX столітті осередок перемістився до Констанци, де вірменська церква «Свята Марія» діє й сьогодні. Торговці зерном, ювеліри й кав’ярники, вірмени були серед рушіїв торговельного життя портів, а старі родини входять до культурної еліти міста.

Болгари селилися в Добруджі переважно в XIX столітті як славні хлібороби й городники: «болгарські городи» постачали овочами всі торги краю. Великі спільноти жили довкола Бабадага, в Каталої та на півдні Добруджі. 1940 року за Крайовським договором відбувся обмін населенням: більшість болгар румунської Добруджі пішла в Квадрилатер, а румуни звідти прийшли на північ. Топонімія й городні прийоми зберігають їхню пам’ять.

Добруджські німці прийшли трьома хвилями, між 1841 і 1891 роками, не просто з Німеччини, а з німецьких колоній Бессарабії та півдня Росії. Вони заснували або заселили села Малкоч, Атмаджа, Чукурова і Коджалак, відомі охайними домами, церквами й зразковим господарством. 1940 року майже вся спільнота — близько 15 000 людей — була переселена до Німеччини за програмою «Heim ins Reich». Залишилися церкви, цвинтарі й пам’ять про зразкове господарювання.

Італійці прийшли в Добруджу наприкінці XIX століття, переважно з Фріулі, покликані гранітними каменоломнями гір Мечин. Осіли в селі Греч біля підніжжя Цуцуяту, де спільнота звела католицьку церкву і досі зберігає прізвища, рецепти й свята. Камінь, витятий італійськими каменярами Мечина, ліг у бруківки й будівлі великих міст Румунії, зокрема старого Бухареста.

Єврейська спільнота Добруджі склалася з двох гілок: сефарди, що прийшли з османського простору і говорили ладіно, ще за турецької влади, та ашкенази, що прибули після 1878 року з Молдови й Галичини разом зі зростанням портів. Торговці зерном, банкіри, аптекарі й ремісники, євреї були рушієм господарського життя Констанци, Тулчі та Бабадага, де діяли синагоги, школи й товариства взаємодопомоги. Велика синагога Констанци (1911) стоїть свідком і сьогодні. У другій половині XX століття більша частина спільноти емігрувала до Ізраїлю, але її внесок лишається частиною обличчя краю.

Гагаузи — народ, єдиний у Європі в своєму роді: говорять тюркською мовою, але православні християни. Походження досі спірне — нащадки охрещених огузьких і половецьких племен або сельджуків, що осіли на Балканах у XIII столітті, саме довкола Бабадага, де переказ пам’ятає султана Іззеддіна Кайкавуса, від якого дехто виводить ім’я «гагауз». З Добруджі чимало родин у XIX столітті пішло в Буджак, де нині є автономна Гагаузія в Республіці Молдова. Ті, хто лишився, сплелися з сусідами, а села довкола Бабадага зберігають сліди в іменах, звичаях і рецептах.

Роми живуть у Добруджі століттями, осідаючи на торгах і в портах як ковалі, казанярі, цеглярі, вантажники й музиканти. Особливість Добруджі, майже єдина в Румунії, — спільнота ромів-мусульман, яких на місці звуть «хорахане», що осіла в османський час і вплетена в життя турецьких і татарських спільнот Меджидії, Бабадага чи Констанци. Ромські леутари пронесли музику добруджських торгів, де мішаються балканські, східні й румунські ритми, а ремесла служили селам поколіннями.

Мегленорумуни — гілка романомов’я на південь від Дунаю, родом із Меглена, нині на кордоні Греції та Північної Македонії. Говорять мегленорумунською, однією з чотирьох історичних румунських мов поряд із дакорумунською, арумунською та істрорумунською. У 1925–1926 роках сотні родин колонізували в Добруджі; після відступлення Квадрилатера 1940 року вони зібралися в комуні Черна, повіт Тулча, що стала світовим осередком цієї спільноти. У Черні досі говорять мегленорумунською, а звичаї Меглена — весілля, колядки, страви — передаються з покоління в покоління, в одній із найкрихкіших і найцінніших спадщин Румунії.

Черкеси (адиги) прийшли в Добруджу в 1860-х, коли Османська імперія поселила тут десятки тисяч мусульманських утікачів із Кавказу, завойованого Росією. Вони осіли в селах півночі, переважно в зоні Бабадаг–Слава, поруч із липованами й румунами. Після війни 1877–1878 років і переходу Добруджі до Румунії більша частина спільноти пішла разом з османською адміністрацією в Анатолію та на Близький Схід. Залишилися топоніми — Слава Черкезе й сьогодні носить це ім’я — і коротка, але своя сторінка мозаїки Добруджі.