Добруджа, земля між водами

Українці Добруджі — здебільшого нащадки запорозьких козаків, які оселилися в гирлах Дунаю після скасування Січі (1775). Тут була «Дунайська Січ» із осередком у Дуневецу-де-Жос. Нині живуть у Леті, Старій Кілії, Святому Георгії та довкола Тулчі. Окремий народ, не гілка липован і не сільська кличка.

Липовани — громада старого обряду (старообрядці). Відкинули реформу Нікона (1654) і оселилися в Дельті та на Разимі в XVIII столітті. Вдома і на службі — російська; ім’я народу — липовани, не «росіяни дельти». Села — Журиловка, Сарикей, Мила 23, Периправа — пізнають за блакитними банями й смоляними човнами. Рибний борщ — їхній; Іван Патцайкін з Мили 23 — син громади.

Турки оселилися в Добруджі з османською владою наприкінці XIV століття і лишилися після 1878-го. Мечеті Мангалії, Бабадага й Констанци, кав’ярня і стіл — баклава, сарайліє, кава на піску — їхні. Муфтіят у Констанці. Свята — де громада їх оголошує.

Перші татари прийшли в Добруджу в XIII столітті із Золотою Ордою; велика хвиля прийшла після Кримської війни (1853–1856), коли десятки тисяч кримських татар полишили півострів, зайнятий росіянами. Меджидія народилася саме як оселя для цих утікачів. Спільнота зберігає кримськотатарську мову, свята (Курултай, Наврез) і страви: кешкек, шуберек і джигірі досі є в домах і ресторанах Добруджі.

Мокани, вівчарі з Мерджинімя Сібіулуй і Сечеле, переходили Дунай зі стадами ще в XVIII столітті шляхами відгінного скотарства, і чимало осіли назавжди в добруджському степу. Після повернення Добруджі Румунії, 1878 року, держава наділила землею тисячі селянських родин з усіх провінцій. Вони дали краю мережу румунських сіл, а назви на кшталт Сечеле зберігають пам’ять про рідні села.

Арумуни (армені) — романський народ Балкан: Греція, Албанія, Північна Македонія. У 1925–1938 багато родин оселилися в Добруджі після першої зупинки в Квадрилатері: Овідіу, Палазу-Маре, Міхаїл Когелнічану, Коджалак. Арумунська — мова, не говірка румунської. Мова, танці й стрій тримаються в родинах, не як вистава.

Греки мають 2600 років безперервності в Добруджі: колоністи з Мілета й Гераклеї заснували Істрію, Томіс, Каллатіс і Аргамум — перші міста на території Румунії. Друга хвиля прийшла в новий час, коли грецькі купці й судновласники тримали хлібну торгівлю Нижнього Дунаю: в Сулині та Констанці працювали грецькі школи, церкви й консульства. Еллінська спільнота Констанци досі зберігає церкву Метаморфосис (1868) і культурні товариства.

Вірмени прийшли в Добруджу шляхами великої східної торгівлі ще в Середньовіччі: у Бабадазі була заможна вірменська спільнота в османську добу, а в XIX столітті осередок перемістився до Констанци, де вірменська церква «Свята Марія» діє й сьогодні. Торговці зерном, ювеліри й кав’ярники, вірмени були серед рушіїв торговельного життя портів, а старі родини входять до культурної еліти міста.

Болгари селилися в Добруджі переважно в XIX столітті як славні хлібороби й городники: «болгарські городи» постачали овочами всі торги краю. Великі спільноти жили довкола Бабадага, в Каталої та на півдні Добруджі. 1940 року за Крайовським договором відбувся обмін населенням: більшість болгар румунської Добруджі пішла в Квадрилатер, а румуни звідти прийшли на північ. Топонімія й городні прийоми зберігають їхню пам’ять.

Добруджські німці прийшли трьома хвилями, між 1841 і 1891 роками, не просто з Німеччини, а з німецьких колоній Бессарабії та півдня Росії. Вони заснували або заселили села Малкоч, Атмаджа, Чукурова і Коджалак, відомі охайними домами, церквами й зразковим господарством. 1940 року майже вся спільнота — близько 15 000 людей — була переселена до Німеччини за програмою «Heim ins Reich». Залишилися церкви, цвинтарі й пам’ять про зразкове господарювання.

Італійці прийшли в Добруджу наприкінці XIX століття, переважно з Фріулі, покликані гранітними каменоломнями гір Мечин. Осіли в селі Греч біля підніжжя Цуцуяту, де спільнота звела католицьку церкву і досі зберігає прізвища, рецепти й свята. Камінь, витятий італійськими каменярами Мечина, ліг у бруківки й будівлі великих міст Румунії, зокрема старого Бухареста.

Єврейська спільнота Добруджі склалася з двох гілок: сефарди, що прийшли з османського простору і говорили ладіно, ще за турецької влади, та ашкенази, що прибули після 1878 року з Молдови й Галичини разом зі зростанням портів. Торговці зерном, банкіри, аптекарі й ремісники, євреї були рушієм господарського життя Констанци, Тулчі та Бабадага, де діяли синагоги, школи й товариства взаємодопомоги. Велика синагога Констанци (1911) стоїть свідком і сьогодні. У другій половині XX століття більша частина спільноти емігрувала до Ізраїлю, але її внесок лишається частиною обличчя краю.

Гагаузи говорять тюркською мовою і є православними християнами. Походження ще спірне: нащадки охрещених огузьких і половецьких племен або сельджуків, що осіли на Балканах у XIII столітті довкола Бабадага, де переказ називає султана Іззеддіна Кайкауса. З Добруджі в XIX столітті багато родин пішли в Буджак, де сьогодні Гагаузія в Республіці Молдова. Ті, хто лишився, сплели життя з сусідами; села біля Бабадага бережуть сліди в іменах, звичаях і рецептах. Вони не «цікавинка» путівника.

Роми живуть у Добруджі століттями. На торгах і в портах були ковалями, казанниками, цеглярами, носіями й музикантами — ремесла, не визначення. Частина громади — мусульмани і в деяких селах зовуть себе Хорахане; жили поруч із турками й татарами в Меджидії, Бабадазі, Констанці. Ярмаркова музика їм багато завдячує. Сусіди, не «місцевий колорит».

Мегленорумуни — романський народ на південь від Дунаю, з Меглену, нині на кордоні Греції та Північної Македонії. Говорять мегленорумунською, однією з чотирьох історичних румунських мов. У 1925–1926 сотні родин прийшли в Добруджу; після 1940 зібралися в Черні, повіт Тулча. Там іще говорять мегленорумунською. Весілля, колядки й страви Меглену тримаються в родинах. Черна — живе село, не музей.

Черкеси (адиге) прийшли в Добруджу в 1860-х як мусульманські втікачі з Кавказу, завойованого Російською імперією. Їх оселили на півночі, особливо Бабадаг–Слава, поруч із липованами й румунами. Після 1877–1878 більшість пішла в Анатолію. Громада втікачів, не виноска. Топонім Слава Черкезе лишився.